Хто і як би не ставився до Президента України, але він — глава нашої держави, і неприпустимі відносно нього такі вульгарні натяки, котрі кинув у сесійну залу голова Верховної Ради А. Яценюк: нічого, мовляв, клопотатися про зміни до Конституції лише тому, що «засвербіло в одному місці». «Засвербіло» у президента. А яке то місце — кожному відомо. А зміни до Основного Закону вносити слід. І, звичайно, у відповідності до чітко виписаних у самій Конституції механізмів внесення цих змін парламентом, який є єдиним законодавчим органом держави, обраним носієм найвищої влади — народом.
Все частіше в українському політикумі порушується тема Конституції. Той заявляє про бажання своєї партії ухвалити нову Конституцію, а той — уже має таку Конституцію. Один пропонує вносити зміни в окремі статті, а інший — лише ставить під сумнів здійснену конституційну реформу. І лише пан Мороз стоїть, мов скеля: «Ми ухвалили найкращу Конституцію в Європі». Додає до цього сумнівного постулату меду і пан Сирота: «Я як розробник горджуся своєю Конституцією, її чіпати не варто». Позицію останніх зрозуміти можна: перший головував, коли ухвалювала Верховна Рада текст Конституції, а другий був персонально причетний до створення того тексту. З погляду обивателя, така позиція обґрунтована, але оцінюючи об'єктивно політичний процес в Україні, слід дійти висновку, що час оновлення Конституції фатально наближається.
Одразу ж слід зауважити, що ухвалення Конституції у Верховній Раді — це історичний для країни і суспільства акт, вияв високого рівня демократії, досягнутої за часи незалежності України. Але обстановка, атмосфера, коли Конституція ухвалювалася серед ночі в сонному маячінні депутатів під залпи шампанського і політичних герців, — не дали можливості уникнути правових, мовних, стилістичних огріхів у тексті норм Основного Закону, який і слід від них очистити. Я не бачу потреби втручатися в норми, які характеризують так звану конституційну реформу. Це зроблять при потребі творці оновленого тексту Конституції. Мені ж із цього приводу хочеться зауважити лише, що у світовому державному праві не існує поняття президентсько-парламентська чи парламентсько-президентська республіка, бо ніхто з юристів світу не знає, за яких умов що з цих понять ставити на перше місце, а тому такий правовий статус, як в Україні, визначається як змішана республіка. Отож буде доречно статтю 2 доповнити цим поняттям: «Україна є унітарною державою, в якій статус, повноваження та функції парламенту і Президента визначаються окремими розділами Основного Закону».
Природно, що розділ десятий Конституції, зважаючи на унітарність держави України, слід виключити, оскільки автономія Криму — це правовий нонсенс, легальний прецедент сепаратизму, про що мала місце моя публікація у «2000» за 3 лютого 2006 р. Що це так, може свідчити той факт, що пані Вітренко з Конотопа вже склала Конституцію «ні від кого незалежного» Криму («2000, 10.03.06 р. Е6). Протягом сорока п'яти років Крим був областю, з цим статусом він увійшов до складу України, отож у ст. 132 слід просто додати Кримську область.
Тепер що стосується огріхів. Для переконливості хочеться навести приклад правового абсурду. Почитаємо ст. 48: «Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло». Складається враження, що цю норму депутати ухвалювали під впливом приказки наших далеких пращурів-кріпаків: «Наївся, напився, ліг спати і вкрився». Печерне уявлення про «достатній життєвий рівень»: сполював мамонта, наївся сам, нагодував сім'ю, зідрав з тварини шкіру, укрився нею і поліз у печеру. Ні книг читати не слід, ні в мистецтві знатися, ні насолоджуватися піснею, словом, духовність геть виключити. Тоді б уже краще записати конституційною нормою: «Кожен має право бути здоровим і багатим». Навіщо така норма прямої дії? Вона не може не порушуватися. І до кого позиватися? В той час, як існують в цій же Конституції норми і про життєвий рівень, і про житло, і про духовність... Абсолютно ясно, що цю статтю слід просто виключити з Конституції або викласти в такій редакції: «Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, який визначається прожитковим рівнем у суспільстві».
Слід мати на увазі, що закони та інші нормативно-правові акти «ухвалюються», а не «приймаються» (ст. 8, 110, 111, 155 та ін.), що існує єдиний народ України, який преамбула визначає як об'єднання громадян України усіх національностей. Отож слід вживати термін «національних угруповань народу України», а не «корінних народів» (ст. 11). Та й термін «меншини» звучить принизливо для багатьох громадян України, котрих не включили до «корінного» народу. Якщо вже згадали преамбулу, то і з її тексту слід виключити відповідальність перед Богом, оскільки, по-перше, поняття «совість», яке присутнє в преамбулі, охоплює концепцію віри, а по-друге, це протирічить ст. 35 Конституції, яка гарантує право на атеїзм.
Зміст ст. 10 не зміниться, якщо буде вказано: «в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист усіх мов національних угруповань народу України». Це зніме протистояння на мовному ґрунті, оскільки мови всіх національностей, що мешкають в Україні, матимуть рівний статус, а державною мовою є українська. Положення «Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування» доцільно замінити положенням «держава сприяє вивченню мов народів світу». Адже ніким не визначено, які мови є мовами міжнародного спілкування. Окремий закон має передати право місцевому самоврядуванню визначати, які мови будуть вивчати в навчальних закладах окремих регіонів України. А мовою міжнародного спілкування не обов'язково має бути англійська. Колись в наших школах вивчались і німецька, і англійська, і французька чи іспанська мови.
Неприємно вражають і окремі стилістичні огріхи. Ось ст. 5 ч. 4 Конституції: «Ніхто не може узурпувати державну владу». Може! Хіба Мобуто, Піночет, чорні полковники та інші узурпатори заглядали в конституцію перед захопленням влади? Хіба їх зупиняла якась заборона? Отож смисл ч. 4 ст. 5 буде збережено, якщо ми встановимо: «узурпація влади є найтяжчим державним злочином». Те саме стосується положення ст. 27: «Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя». На жаль, може. Щодня десятки повідомлень про вбивства. Отже, замінити це положення — на ідентично смислове: «Свавільне позбавлення життя є найтяжчим кримінальним злочином». У ст. 28 варто вилучити слово «нелюдському поводженню», оскільки таке визначення може бути лише суб'єктивним, а до того ж іще поглинається поняттям «жорстокому», яке має ця норма.
Сьогодні засилля священників на офіційних державних заходах по суті нівелює норму ст. 35, що жодна релігія не може бути визнана державою, як обов'язкова, оскільки сидять в президії, освячують школи, вузи, виставки, навіть офіси і міліцію, лише церковники православної церкви всіх конфесій та ще греко-католики. Представників інших релігій на таких заходах і не видно, і не чути. На мій погляд, ч. 3 ст. 35 Конституції варто доповнити положенням: «Участь представників релігій в офіційних державних заходах, як і посадових осіб державної влади у релігійних відправах, офіційно не допускається. Теологічна освіта може мати місце лише в позашкільних або в спеціальних релігійних учбових закладах».
Норма ст. 53 не встановлює, ким забезпечується обов'язкова загальна освіта. Як на мене, то тут варто скористатися досвідом Росії. У ст. 43 її конституції вказано: «Основна загальна освіта обов'язкова. Батьки або особи, що їх заміняють, забезпечують отримання дітьми загальної освіти». Отож за те, що діти байдикують, не вчаться, не мають притулку тощо відповідальність несуть батьки у відповідності до закону, який ухвалюється на основі цієї норми.
Цілий ряд статей Конституції України є по суті і викладом інших законів. У ст. 47 досить вказати, що кожен має право на житло, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Все інше в цій статті — сфера дій норм цивільного права. Або взяти ст. 46. Вона більше нагадує інструкцію по соцзабезпеченню, ніж норму Основного Закону. Знову хочеться послатися на досвід росіян. Ст. 39 конституції РФ встановлює: «Кожному гарантується соціальне забезпечення по віку, в разі хвороби, інвалідності, втрати годувальника, для виховання дітей та в інших випадках, встановлених законом».
У ст. 29 досить зберегти перші дві частини, бо все інше — площина дій норм Кримінально-процесуального кодексу України. А ст. 61, 62, 63 слід виключити з Конституції, оскільки їх зміст — це діюче положення Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів. У ст. 67 варто залишити лише положення про обов'язок кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом, бо все інше передбачається Податковим кодексом, обов'язковість військової служби змінюється на контрактну, а в ст. 16 залишити лише положення, що «забезпечення екологічної безпеки України, збереження генофонду українського народу є обов'язком держави».
У ст. 20 про державні символи варто залишити лише першу, п'яту і шосту частини, бо решта носить не визначений, а можливо, й тимчасовий характер.
У статті про депутатську недоторканність слід чіткіше визначити межі як імунітету, так і індемнітету. Імунітет має гарантувати депутату спокійну діяльність, а не укриття для злочинців. Думаю, що варто скористатися з цього приводу досвідом конституційного права Німеччини, США, Японії, Австрії та інших держав, конституції яких визначають, що імунітет не поширюється на депутата, який затриманий на місці злочину або протягом доби після його вчинення, а також на депутатів, які вчинили злочин в період, коли парламент не працював, оскільки імунітет поширюється лише на період роботи парламенту.
Індемнітет повинен передбачати не лише відсутність відповідальності за результати голосування, висловлювання у парламенті, а й за матеріальне забезпечення діяльності народного депутата: розмір оплат праці в кратності до розміру прожиткового мінімуму, службового житла за місцем діяльності Верховної Ради, пенсійне забезпечення, оплата послуг, засобів зв'язку, транспорту тощо. Індемнітет має передбачати і відповідальність депутата за неявку без поважних причин на засідання парламенту чи комітету, за неперсональне голосування (передача картки) та інші порушення.
З ч. 4 ст. 124 Конституції слід вилучити положення про участь в народному судочинстві присяжних засідателів. Суд присяжних в Україні не потрібен, бо цей суд є результатом емоційної, а не правовиконавчої судової діяльності. Не можна обґрунтовувати вину або невинуватість на емоціях присяжних, які діють під впливом суб'єктивно задуманих і здійснених комбінацій сторін — прокурора і адвоката. Хто з них більше затьмарить свідомість присяжних, той і домігся вердикту на свою користь, а чи була встановлена судом істина, то це вже нікого не цікавить. Статистика знає безліч фактів, коли суд присяжних відправляв у зашморг невинного і виправдовував того ж терориста, злодія.
Для переконливості я процитую уривок твору американського класика детективу Ерла Стендлі Гарднера «Собака, який вив», в якому письменник розкриває «режисуру» задурманення присяжних засідателів адвокатом. Метр американської адвокатури Пері Мейсон навчає молодого захисника, як побудувати захист саме на недосконалості суду присяжних, його правовій вразливості. «Є драматичний метод ведення процесу, — говорить Мейсон. — Окружний прокурор закінчить обґрунтованість обвинувачення. Я спробую оволодіти становищем, щоб, коли прокурор виголосить своє слово, співчуття присяжних було цілком віддане обвинуваченій. І тоді, ні хвилини не зволікаючи, я передаю справу на розгляд присяжних. Вони ухвалюють рішення, не встигнувши навіть до пуття подумати... Це як домагання обрання на політичний пост. Зрадницька позиція натовпу. В ній немає ні вірності, ні постійності, а присяжні і є той самий натовп зі своїми настроями... Присяжні — ті ж глядачі, котрі дивляться виставу з сильними епізодами, котрі б'ють на почуття, від яких на очах виступають сльози, а в горлі все стискається. Але вони — глядачі: їх небагато, але вони — глядачі, публіка, яка не шкодувала емоцій, переживаючи з героїнею її страшну мить. Глядачі були готові позбутися життя, аби вона врятувалася. Вони б убили злодія своїми руками, якщо б він потрапив їм у руки. Вони переживали щиро, без обману, від усієї душі. Але утримати ці переживання довше, ніж на три хвилини, вони не змогли б і під страхом смерті, бо вони — глядачі. Глибоко і щиро їй співчуваючи, вони хотіли відновити свою емоційну рівновагу... сміхом. Публіка з величезною охотою чіпляється за можливість посміятися».
Це пише американський автор, котрого неможливо обвинувачувати у перекрученні основ судового провадження у суді присяжних і котрий зацікавлений у довірі читачів. І далі: «Весь ранок обвинувачення подавало присяжним жахи, і буде подавати їх далі. Розум присяжних підсвідомо буде шукати полегшення. Вони схочуть чогось такого, над чим можна посміятися, перевантажившись жахами, їх розум буде вимагати крапельку сміху у вигляді протиотрути. У цьому полягає непостійність нашого розуму. А значить, і присяжних теж. Розум людини — як маятник: щоб його запустити, досить невеличкого поштовху, але поступово він буде набирати і набирати розмах так, що вкінці ви зможете завершити своє слово фонтаном драматичного велемовлення, після чого присяжні просто зненавидять противну сторону і ухвалять пропонований вами вердикт».
Така «механіка» суду присяжних. Чи ж є тут основи правосуддя? Цілком ясно, що театрально-емоційний вплив на присяжних — це ігнорування найвищого принципу правосуддя: лише закон визначає вину.
До речі, підзахисну Мейсона за сюжетом було виправдано, хоча провина її була очевидна.
Суттєвою прогалиною діючої Конституції є й те, що вона позбавила одну з гілок влади (судову) права впливати на правотворчий процес. Було б доцільно із ст. 93 вилучити суто господарську організацію — Нацбанк України, і замість нього включити Вищу раду юстиції як суб'єкт права законодавчої ініціативи, а в ст. 131 додати: «4) Вносить у Верховну Раду законопроекти з питань юриспруденції».
Є, звичайно, й інші недоробки і недоречності. Але робота по створенню належної редакції Конституції України буде тривати і, якщо мої пропозиції до неї долучаться, я буду щиро радий.
Хоча ще одне. Коли текст змін до Конституції буде складено, слід запросити ветеранів-мовників (бажано хоч одного з сільської школи), а не отих академічних пройд, котрі українську мову сформували у фразу: «Нарід в кіні сидить в пальті, туди приїхав на авті або в метрі».
Ці експерти повинні знати інтелектуальне навантаження кожного слова, знати, що колегіальний орган не приймає закон, постанову, рішення, а «ухвалює, не «прийняти» участь, а «взяти» участь, не «за виключенням», а за винятком», не «заключення», а «висновок», не «міроприємство», а «захід», що не існує в українській мові таких слів як «ойн-лайн», «ток-шоу», «ноутбук» і т. д. і т. п. Досить одного прикладу. На ТВ йде хороша передача «Я так думаю», а має вона називатися «Я так вважаю».
Норми Конституції мають бути чіткі, вивірені, зрозумілі кожному громадянину. Оце й усе. О'кей! (Це для тих, хто полюбляє «мову міжнародного спілкування».)
