(Початок у попередньому номері)
Хто молодший, той може й не знати, чим вирізнявся цей рік з потоку інших. 1968 рік «прославився» залізним гримінням радянських танків на історичних вулицях столиці Чехословаччини — Златої Праги. У травні 1945 року на вулицях Праги теж гриміли радянські танки. Але тоді то був звук і голос визволення від фашистів, а в серпні 1968 ревіння радянських танків знаменувало смерть свободи (яка іронія долі: тодішній президент Чехословаччини звався саме цим іменем: генерал Свобода!), кінець спробам бодай трохи поліпшити, вдосконалити так званий соціалізм, надати йому людської подоби (наївний утопізм XX віку!), піднятися з тієї прірви, в яку кинуто безвинний народ продажними політиканами, що тільки вислужувалися перед Москвою, порятуватися від занепаду, деградації, остаточного понищення народу.
Без перебільшення, весь світ тоді, затамувавши віддих, стежив за мужньою боротьбою кращих синів чеського і словацького народів. Стежив і я. У письменника не обивательська цікавість: хто кого, кому як, що там, куди, коли, навіщо? У письменницькій душі все відкладається, як у земних геологічних шарах: що зостанеться непоміченим, що знехтується, а що й прочитається вдумливими людьми для корисних висновків. Ось так і я. Одержував десятки газет (сьогодні про це страшно подумати: я передплачував щороку понад 70 газет і журналів), читав, переглядав, викидав, іноді робив вирізки, а саме празьку газету «LL» («Літерарні лісти»), яка друкувала найсміливіші виступи чехословацької інтелігенції, зберіг! І зберіг саме ту, що виходила 1968 року, саме ту, яка в номері від 4 квітня надрукувала на цілу шпальту статтю Вацлава Гавела (тоді — переслідуваного дисидента) «На тему опозиції», а за місяць до «вкоту» (від слова «котитися») радянських танків на вулиці Праги — знаменитий маніфест-протест чеської інтелігенції «Дві тисячі слів», написаний журналістом Людвіком Вацуліком.
Я зберіг усі ці газети. Навіть мої домашні не знали про це, бо тільки за зберігання «Двох тисяч слів» Вацуліка можна було б від сумнозвісного радянського «прямосуддя» одержати...
Пишеться це не для самохвальства, а для встановлення істини. Сьогодні багато балачок про потребу покаяння, очищення від гріхів, посипання голови попелом. Кому каятися? Всьому народові? А як жив народ у тій системі? Одні пристосовувалися й благоденствували, другі втікали аж за океан, треті голосно протестували і зазнавали кар і переслідувань, а більшість жила, як ті єврейські мужі Ананія, Мисаїл і Азарія, що їх кинув вавілонський цар Навуходоносор у піч вогненну. Горіли, але не згорали, мучилися, але терпіли, бо треба було далі жити на своїй землі.
Так і рік 1968. Одні вийшли на Красну площу, протестуючи проти введення танків у Прагу. Тарас Іванович Франко писав свої параболічні листи, натякаючи, що вже ліпше завойовувати стольний град одвічного ворога слов'янського світу, ніж столиці самих слов'ян. Гончар друкував свій «Собор». Я писав «Диво» про Київську Русь і Ярослава Мудрого, а не про кремлівського генсека або якогось секретаря обкому.
Неусвідомлений протест? Дуля в кишені? Може, й так. Але життя надто складне, щоб міряти його дерев'яним аршином. Особливо життя в літературі. Адже я й сам, приміром, не збагнув тоді всієї глибинної суті листів і листівочок Тараса Івановича, не вловив їхньої іронічності, потрактував досить прямолінійно, хоч саме ця прямолінійність стала причиною того, що в пам'яті щось зачепилося, відклалося на майбутнє, щоб народитися через десять років.
Романи не пишуться так, як хвалився один тепер уже забутий український літератор: купуєш бутилочку чорнила на 72 грами, береш у Літфонді дві пачки бумаги і путівку на два місяці до Ірпінського будинку творчості, сідаєш, пишеш — і готово.
Роман вибудовується, як велике багатолюдне місто або як ціла держава. І коли я вже вирішив писати про нашу славну землячку Настю Лісовську з Рогатина, знану світові під іменем Роксолана, то знав, що доведеться будувати оту романну державу Роксолани і будувати не в звичному і рідному для нас світі християнському, а в незнайомому, чужому, загрозливому світі мусульманському, світі ісламу.
Про нього в багатьох з нас ще й досі уявлення досить обмежене: султани, яничари, гареми, мечеті, аллах і його пророк, якого лише недавно стали звати справжнім іменем — Мухаммед, а то все на французький лад іменували Магометом.
Кожна велика релігія має свою Книгу. Іудаїзм — Тору, християнство — Біблію, мусульманство — Коран. Роксолані судилося майже чотири десятки років прожити в світі мусульманському. Отож, щоб описати її життя, я повинен був коли й не вивчити напам'ять усі 6666 віршів Корану, як це зробив Мех-мед Алі Халічі з Анкари, то принаймні ознайомитися з цією священною книгою ісламу.
Іслам — це не тільки віра, релігія, а й філософія, спосіб життя, вживаючи термін модного нині дзен-буддизму: Шлях. Мусульмани (ті, яких сьогодні називають фундаменталістами) не приймають ні комуністичного, ні капіталістичного погляду на історію і світ. Вони переконані, що існує ще третій шлях (найправдивіший) розвитку людського суспільства — ісламський. Без насильства над природою і людиною. Навіщо шукати те, що давно знайдене? Не розум і вдосконалення способів виробництва, а розумний спосіб життя. Америка нав'язує світові не тільки гонитву озброєнь, а й гонитву за невпинним збагаченням, необмежене виробництво товарів (колись одна річ «переживала» багато людей, тепер одна людина «переживає» безліч речей), індустрію задоволень і розваг. Іслам цього ніколи не допускав. Він був проти необмеженого за кількістю виробництва товарів, які могли б слугувати джерелом особистого збагачення. Нормальним визнавалося виготовлення такої кількості речей і предметів, яка була потрібна для підтримування життя, включаючи безбаришний обмін на інші життєво необхідні блага. Ідеалом вважалася фізична праця, виготовлення речей для самого себе. Численні проповідники, видатні вчені — суфії, навіть прославлені полководці й халіфи були ткачами, шили одяг, кували залізо. Коран забороняє мейсир, тобто отримання матеріальної вигоди за рахунок інших. Мусульманин не може бути банкіром, бо відсотки — це тяжкий гріх і сатанинське маровище. Пророк Мухаммед засуджував будь-які азартні ігри. В Ірані аятола Хомейні, наслідуючи четвертого халіфа Алі, заборонив навіть гру в шахи.
Багато що приваблювало в ісламі. Скажімо, заборона зображення людських лиць. Жодних тобі халіфів, шахів, султанів, муфтіїв. А в нас гігантські портрети Сталіна на аеростатах і членів політбюро на паличках над юрбами демонстрантів, і «Слава КПРС» не тільки в мізках, а й у печінках. І це ж перейшло в день нинішній, в роздеклароване й розафішоване суспільство демократичне — книжок не друкуємо, букваря дітям дати не можемо, зате підлабузники-підскакувачі першого вересня кожному першокласникові презентують кольорову листівку з портретом президента, і в кожного чиновника на стіні кольоровий портрет глави (так і згадується Маяковський: «А на стенке декорацией — Карлы-Марлы борода...»). Як на мене, то я б згодився з російським письменником Володимиром Набоковим: коли вже роздруковувати портрети президентів, то не більші за поштову марку!
Схід так само вищий Заходу, як розум вище почуттів, споглядальництво — дії, метафізика з її остаточним визволенням — релігії, що знає тільки спасіння і ніколи не дає людині можливості вирватися за межі ангельських світів.
Такий був світ ісламу, в який мені належало ввійти, щоб поставити себе на місце маленької рогатиночки Насті Лісовської. А ще ж там були жорстокість, хижацтво і зарізяцтво, були ріки й моря крові і ненависть, ненависть, від якої не було рятунку: бийте їх по руках, бийте по всіх пальцях (Коран).
Роксолана не впала у відчай. У ній перемогла велич. Власне, це, як мені бачиться, — національна домінанта української душі. І тому історія Роксолани не просто показова — вона повчальна.
Я вже казав про безладність моєї натури. Безладністю й неорганізованістю можна пояснити і мою нехіть вести щоденник та відповідати на листи. На листи я перестав відповідати після семирічної «служби» в журналі «Вітчизна», де завідував прозою, перечитав гімалаї графоманських писань і кожному з тих графоманів вимушений був писати ввічливого листа з компліментами щодо його «обдарованості» і вихилясами-вигибасами: «На жаль, наш журнал не гідний надрукувати такий твір, зверніться до інших друкованих органів».
