«В стрип-бар — в вышиванках» — так называлась небольшая заметка журналиста из Ровно Алексея Цыганчука, размещенная в «2000» от 30.V.2008. На примере ровенской средней школы № 24 автор указал в ней на ряд школьных проблем.
Речь шла, в частности, о взносах «на ремонт класса» и «в фонд школы», о смысле школьной формы, о ее принципиальном отличии от национальной одежды и, наконец, о порочной практике выпускной вечер проводить в ресторане со спиртными напитками и прочими ресторанными развлечениями. «Интересно, знает ли об этих извращениях начальник Ровенского гороно?» — задавался вопросом Алексей Цыганчук.
Чтобы узнать, что по этому поводу думает вышеупомянутый чиновник, ксерокопию статьи Цыганчука я занес в Ровенское городское управление образования, где и оставил ее вместе с собственной визиткой. Последовала незамедлительная реакция. На связь вышел начальник управления Виталий Новак и заявил, что данная статья — заказной пасквиль, а ее автор — национально несознательный человек.
Так как «наиболее потерпевшей от злостных измышлений журналиста» посчитала себя администрация школы, уместно прежде всего привести ее ответ г-ну Цыганчуку, переданный мне при встрече (подается на языке оригинала и без какой-либо правки):
«Шановний» кореспонденте, уже сама назва Вашої статті «В стрип-бар — в вишиванках» вкрай нас обурила, тому що стрип-бар та вишиванка — поняття не сумісні. Такі речі пов'язати могла тільки національно несвідома людина, не обізнана з культурою, звичаями, традиціями нашого народу.
Місце святкування випускного вечора обирають не класні керівники та адміністрація школи, а батьки випускників. А щодо вишиванки... Дійсно, вчителі, дотримуючись ідей національного виховання Г. Ващенка, В. Сухомлинського, прищепляють учням повагу до традицій та звичаїв народу, серед яких — одягати на урочисту подію вишиту сорочку. Бо де ще, як не в школі, сьогодні виховати національно свідомого громадянина, який з гордістю буде носити вишиту барвисту сорочку, а не коричневу радянську «уніформу». До речі, пане «чи, може, товаришу» дописувачу, шкільна форма у нашій школі введена.
А тепер відносно фінального акорду. З моменту вручення випускнику атестату про закінчення школи будь-яка відповідальність вчителів автоматично знімається. Тому продовження святкування випускного вечора («с крепкими напитками», «плотной закуской», «качели», «кегельбан», «бильярд», «стриптиз-бар») ніякого відношення до школи не має.
Так, Олексію Циганчуку, ми — педагоги, тому що не дивлячись на суспільно-політичні негаразди, байдуже ставлення до освіти, до школи, до вчителя, який змушений за власний кошт купувати методичну літературу, наочність, технічні засоби навчання, ми продовжуємо виконувати свою місію — навчати та виховувати дітей.
А Вам замість того, щоб писати необґрунтовані брудні пасквілі, радимо прийти до нас, у ЗОШ № 24, відвідати наші шкільні музеї (кабінет-музей Духовного відродження, Музей історії школи та Музей етнографії) і переконатися, що наша школа не «занимается спаиванием и развращением малолетних» (навіть рука не піднімається таке писати), а відроджує втрачену національну самосвідомість.
Педагогічний колектив ЗОШ № 24.
Послание это адресовано лично Алексею Цыганчуку. Ему и принадлежит право ответа. Со своей стороны для более полного раскрытия темы прилагаю все, что мне удалось выяснить по данному вопросу при непосредственном общении с руководством Управления образования г. Ровно и ООШ №24.
Віталій Новак, начальник Рівненського міського управління освіти.
Кожного року напередодні випускних вечорів Міністерством освіти видаються відповідні накази і на нарадах директорів наголошується про обов'язкове проведення цих заходів. У нас у Рівному склалася система проведення випускного свята в два етапи. Перший етап — це загальноміське свято, яке складається із параду випускників, на якому вони несуть державний прапор, прапор міста Рівного, а також штандарт або прапор школи, якщо такий є. Крім того, п'ятикласник обов'язково несе вивіску школи. Приймає парад адміністрація області і міста в повному складі, і проводяться урочистості — кожен рік ми намагаємось проводити їх у своєму стилі, щоб було щось цікаве, що запам'ятається дітям на все життя. Друга частина — шкільна — це урочисте вручення атестатів. У зв'язку з тим, що не кожна школа має актовий зал, атестат вручається у різних закладах — театрах, палацах культури, клубах підприємств, організацій тощо. За наказом Міністерства освіти ці дві частини є обов'язковими, і ми зобов'язані забезпечити їх проведення.
Суворо забороняється проводити будь-які заходи, які будуть супроводжуватися вживанням спиртних напоїв. Аби забезпечити виконання цього наказу, в кожному закладі, де проводиться святкування випускного вечора (а це організовують вже не вчителі, а батьки), обов'язково чергує два працівники міліції. Крім того, в кожній школі і в управлінні освіти в цю ніч працюють оперативні штаби по забезпеченню відповідного реагування, якщо в цьому виникне потреба. На щастя, поки що такої потреби не виникало. Отже, ні про яке вживання спиртних напоїв, не кажучи вже про «стриптиз» і таке інше, мови йти не може. Принаймні за шість років, поки я є начальником управління освіти, не було зафіксовано жодного випадку, щоб неповнолітнім випускником було скоєно злочин або правопорушення чи затримано його в нетверезому стані.
— Добре, коли так. Але ж ні для кого не секрет, що на випускних вечорах в ресторанах батьки, вчителі й діти так чи інакше, але ж вживають спиртне?
— Ні, не вживають! По-перше, за цим слідкує міліція, по-друге, це не застілля, яке проводиться за принципом «налили — сказали тост — випили». Для цього заходу пишеться сценарій, в якому є ведучі, — це програма виховного плану, де, як в калейдоскопі, відображається дитина від першого класу до останнього. І це продовжується до самого ранку, коли діти, батьки і класний керівник йдуть на зустріч сонця.
— Проте у статті йшлося про «300 гривень з носа», необхідних для святкування. Якщо це справді так, то для чого така сума?
— Це право батьків — вирішувати, як вони будуть вшановувати своїх дітей. Спиртного немає, але ж діти не мусять бути голодні. Втім, кожна школа вирішує по-своєму.
Голова батьківського комітету ЗОШ № 24 Марія Легка:
— На проведення випускного вечора в будь-якому ресторані потрібні гроші. Перед нами поставили умову — 120 гривень з людини має бути кухня і 30 гривень — бар. Ми на це не погодилися, і тоді директор «Хутора» (нічний розважальний центр поза містом, в якому святкували випускники школи № 24. — Авт.) пішов нам назустріч: замість горілки запропонував боулінг. Крім того, нас не влаштовує ресторанна музика, тому ми замовили диск-жокея, який має вести дискотечну програму. Отже, є ведучий із власним сценарієм, є призи, все відбувається як гра, але все це коштує гроші. От вам і 300 гривень.
Катерина Сичик, заступник начальника міського управління освіти.
— Коли ми проводили опитування, де діти вперше спробували алкоголь, то яку ми отримали відповідь? У школі директор чи вчитель їх до цього долучив?
— Думаю, що у дворі серед друзів...
— Ні, не серед друзів, а у сім'ї. Прикро, коли батьки кажуть: вино не нашкодить. Це дуже болюче питання, тому ми категорично проти вживання алкоголю на випускних вечорах. Тому у нас є ідея. На початку наступного навчального року ми проведемо розширену батьківську нараду і поставимо питання по-іншому: про те, щоб провести першу частину випускного вечора, тобто парад і міські заходи, і другу — урочисте вручення атестатів. А третю частину взагалі заборонити. Провести так, як писали: хай це буде в школі, хай це буде солодкий стіл, вечір розваг і таке інше. Ми обома руками «за», ми абсолютно проти отих ресторанів, боулінг-клубів тощо. Але рішення про ту частину приймаємо не ми, а батьки.
Незрозуміло. Батьківський комітет — це структура, яка підпорядковується школі чи існує сама по собі і приймає рішення навіть всупереч позиції школи?
Віталій Новак:
— Це громадська організація, яка вправі вирішувати питання і дослухатись або недослухатись до слів директора або начальника управління. Якщо піти далі, то із врученням атестату діти — вже не учні, не учасники навчального процесу, а просто жителі міста, які вправі вирішувати свої питання так, як вважають за потрібне.
Директор ЗОШ № 24 Галина Цюцюра:
Віталій Георгійович покладає відповідальність за безпеку дітей до шостої години ранку на директорів та класних керівників, тому що знає, що не всі батьки відповідально поставляться саме до цього заходу. Можуть трапитися різні трагедії. І були такі випадки по Україні, коли діти топилися, вживали спиртні напої вже під ранок. Щоб унеможливити саме такі факти, він покладає відповідальність за життя і здоров'я дітей на школу. Тому що школа — це єдина структура, яка надзвичайно відповідально ставиться до цього питання. Але якщо питання буде ставитися так, що школа тільки, як ви пишете, «занимается спаиванием и развращением малолетних», тоді справді треба вирішувати, щоб школа не відповідала за оту третю частину.
Заступник директора з виховної роботи ЗОШ № 24 Тамара Шматко.
— Обурила саме назва цієї статті — «В стрип-бар — в вишиванках». Ми знаємо, що наші народні традиції є такі, що вишиванку одягають в найсвятіше, найбільше свято українського народу. І в нас є така традиція — у нас є і гімн своєї школи, і ми про це говорили не в останній день, як написано, це було рішення нашого учнівського самоврядування. Був вибір — або шкільна форма, або вишиванка. І є в нашій школі діти, які справді є патріотами. Є дівчатка, які не лише на свята, а постійно ходять у вишиванках.
Віталій Новак:
— Дай Бог дожити до того часу, коли в нас всі будуть ходити у вишиванках. Тоді і буде толк в країні... Цей Циганчук не розуміє, де він живе. Для нього однаково, що святе, що стриптиз, що випивка.
Катерина Сичик:
— Про що мова? Зараз велика увага приділяється саме роботі органів громадського самоврядування. В нашому випадку це — шкільні парламенти. Ось діти і вирішили, що їм буде добре, якщо вони прийдуть у вишиванках. Ну скажіть, невже погане рішення? Але я ніколи не погоджуся з тим, що написано: «Ну при чем здесь вышиванка, какое отношение имеет национальная одежда к средней школе?» Безпосереднє відношення! Якщо ми будуємо національну школу, то є ціла система заходів, в тому числі і носіння отих вишиванок. Бо якщо ми не будемо любити свого, рідного, батьківського, то як ми зможемо любити все інше? Тому я вважаю, що тут вже журналісти настільки перегнули палку і по суті вчать, що й до слова рідного, яке формувалося роками, має бути таке ж відношення. Ми є велика держава, великий народ з усіма своїми атрибутами. І ми повинні це виховувати.
— Свого часу я навчався в Ужгороді в багатонаціональному класі: були, пам'ятаю, угорці, болгари, вірмени, росіяни, євреї. Як бути в такому випадку: мають всі приходити у своїх національних вбраннях?
— А хто би заперечував, якби діти, які належать до різних культур, прийшли у своєму національному одязі? Абсолютно ніхто. Навпаки, це було б підтримано всіма керівниками наших навчальних закладів.
— Насамкінець про ще одну проблему, підняту у статті Циганчука: щодо подарунків для школи, внесків на ремонт, у фонд школи тощо...
Голова батьківського комітету ЗОШ № 24 Марія Легка.
— Це теж свого роду традиція. Коли клас випускається, він робить школі подарунок. Це обговорюється на батьківських зборах, конкретно ми вирішили подарувати школі цифровий фотоапарат вартістю 750 гривень. Стосовно внесків можу сказати, що вони виключно добровільні і благодійні. А як інакше, якщо в 1996 році в школі навіть крейди нормальної не було і ми мусили купувати крейду?
— Зовсім відсутнє державне фінансування?
Віталій Новак:
— На сьогоднішній день освіта фінансується недостатньо. У контрольну цифру, яку до нас присилає Кабмін, входить в основному заробітна плата вчителів, платіж комунальних послуг, харчування учнів, оздоровлення сиріт і медикаменти. Це займає 94—96% загальної суми, яка виділяється. В результаті державного недофінансування із міського бюджету розвитку виділяються кошти на проведення капітального ремонту (ремонт дахів, систем тепло- і водопостачання), на закупку комп'ютерної техніки тощо. Тобто всі ці питання кинуті державою на місцевий бюджет. На підтримання нормальної роботи в класі грошей не виділяє ніхто — ні держава, ні місто. Тому поточні ремонти і технічне забезпечення лягають на батьків. Для цього створюються так звані піклувальні ради закладів, основною функцією яких є дбати про забезпечення умов для нормальної роботи закладу. Отже, це вирішують батьки. Школа — ні класний керівник, ні директор, ні управління освіти — не вправі вимагати це від батьків, контролювати або в якійсь мірі впливати на це. Це абсолютно добровільно, але й узаконено положенням про піклувальні ради.
