09.03.2011

Вороння торжествує даремно

Олександр ЯРОВИЙ,
кандидат філологічних наук,
лауреат Літературної премії
ім. Василя Симоненка

За святую правду-волю
Розбойник не стане…
Тарас Шевченко. «Холодний Яр»

Вперше за півстолітню свою історію Шевченківська премія присуджена за твір, який пропагує «ідеали» людиноненависництва, аморальності, садизму — під гаслом боротьби за національну ідею

Се новина!..

Такого ще справді не було «на нашій славній Україні», відколи указом Ради Міністрів УРСР від 20 травня 1961 р. було утворено Республіканську (згодом Державну, згодом Національну) премію імені Тараса Шевченка.

(Її першими лауреатами-літераторами були Павло Тичина та Олесь Гончар). Цього року Шевченківський комітет у новому складі ухвалив своє перше (і жахливе) рішення: премія, прирівняна до державної нагороди і позначена іменем поета-людинолюбця, присуджена, з дозволу сказати, романові, який, крім елементів «незлобивої» порнографії, несе патологічну націоналістичну отруту: сповнений ненавистю не лише до «кацапів» та «жидів», а й презирством до людей інших національностей, насичений смакуванням убивств, катувань та знущань.

Взагалі цікаво: з 25 членів Шевченківського комітету — чи всі мали уявлення, що вони розбирають? За що голосують?.. Чи повірили «безвинній» анотації — про 1921 рік, про отамана Чорного Ворона, який бореться з «окупаційною» владою (себто — «жидо-московською комуною»).

В. Шкляр

Героєм, на якого пропонують рівнятися, стає, по суті, бандит, злочинець, садист, грабіжник, ксенофоб. Лауреатом — Василь Шкляр, який свого часу бадьорим пером «підтесував» до «вимог сьогодення» гучні твори класиків, восхваляв чеченських бандитів (і чому вони такі близькі йому і його однодумцям?), на чім світ стоїть ганив москалів, а «московських попів» зображав такими, що в гробах потирали кістка об кістку навіть агітпропівські атеїсти...

Шкляр переклав опус російського «митця» Віктора Єрофеєва (не плутайте з Венедиктом — автором прозової поеми «Москва — Петушки»...) — «Енциклопедія російської душі». Ця «Енциклопедія ...» — плювок писаки-дантесівця в лице Росії. Єрофеєва там однак терплять, а тут, звісно, — сприйнято на «ура».

«Герой» і «унтерменші»

Втім, давайте просто цитувати книжку: із мінімумом коментарів, але на тлі задуму, щоб ніхто нас потім не звинуватив, що ми даємо цитати, «вирвані із контексту». Скажемо прямо: вони дуже органічно вписані в контекст, який є вкрай простим.

Уславлюється «батько» на прізвисько Чорний Ворон — це реальна особа (1920-і роки), присутня в архівних документах, — Чорновус, він же колишній штабс-капітан Черноусов, він же — колишній уенерівець, а тепер — холодноярський «герой». Весь роман він із товаришами — симпатягами з промовистими прізвиськами (наприклад, Вовкулака) та китайцем Ходею, який воює за тих, «хто дають кУсать», — грабує радянські магазини, заводи, громить повітові та окружні виконкоми, при цьому не забуваючи злягатися, — та вигадливо, просто-таки скажемо, художньо (недаремно вірші пише!) винищує меншовартісно-здегенерованих «жидюг» та «кацапидл».

Вже з перших сторінок роману, що сповнений мотивів якоїсь нечисті, бісівщини, чорноти, сей славний отаман звертається до знахарки-шептухи, щоб, передусім, «забрала з його душі страх і жаль». Зрозуміло — бо треба ж безжально боротися із комуною! Не важить навіть те, що селяни повально ідуть в обійми комуни!

Бо комуна дала землю й надію на краще життя (а спритник Петлюра перед тим не дав нічого, крім декоративних грошових знаків та нацдемагогії, — і, прихопивши справжнє «золотішко» напівпаперової «держави», чкурнув через поляків до Парижа).

На перших сторінках фігурують і «кацапидла»: Мітрьоха Берасімов — один із них. Його брати по крові («орда», «кацап'юги») характеризуються так: «дрібні, кривоногі (і як вони згодом перемогли нашого добірного «арійця»-садиста, будучи такими недолугими? — О. Я.), вони, «мордаті, з пласкими, налитими кров'ю мармизами...», «з дикунським ґелґотанням і матючнею», місять вже мертвого (!) повстанця, і місять так запекло, що інший «кацап'юга», Фєдька Пєсков, при цьому від жаху сечиться в штани. Дегенерати!

У жодного кацапа не може бути нейтральних людських рис, в нього може бути тільки щось відразливе, як-от: «прищава гусяча шия», або відразливе рішуче все... Говорять вони, звичайно, своїм дикунським «наречием», але в українській транслітерації: «Таґда і вас пахаронят зажіво». Якщо, не дай Боже, це колись вивчатимуть у школі, хай особливо не стараються: приблизно так уже пишуть школярі, які української не вивчили, а російської розучилися.

«Боротьба за ідею» триває

Iз монологів головного героя: «Ніколи я не був мародером, та завжди з якимось дурним лоскотом у грудях любив потрусити потайні чужинські кишені, планшетки і портфелі, — які носила не дрібнота, а здебільшого «риба» серйозніша»... (принагідно зазначу про стилістику — це тим, хто роздуває «художні чесноти» роману — «носила риба» — як вам такий зграбний зворот? — О. Я.).

Ну а з мораллю «борця за Україну» все ясно, Не мародер, не вбивця, не... Словом, суцільний позитив і взірець для наслідування. Тільки спізнився образ — надворі не ющенківський маразм, хоча мерці ще намагаються хапати за ноги живих.

Не думайте, що дісталося від українського письменника-патріота тільки «кацапам». Наводжу цитати про весь його «інтернаціонал»: москалі, зрозуміло, до всього ще й «невеликі на зріст, карячконогі, пихаті й нахраписті»; є «товстошкурі латиші з крижаними очима»; «вовкуваті і вічно голодні китайці, яких наші селяни називали «сліпими»»; «юродиві з лиця(?) чуваші та башкири» (с. 25) (Цитую за виданням: Шкляр В. Залишенець (Чорний ворон) / Харків. Клуб сімейного дозвілля(!). — 2009).

Чому цієї премії, до речі, не присудили по виході цього опусу в часи Ющенка? Втім, продовжуємо знайомство із текстурою.

На сторінках 27 і 28 ідеться про розправу над «жидом». «Яша Гальперович» — із відділу по боротьбі з бандитизмом, чекіст. Таких автор називає «бебехами» — народна назва від абревіатури «б/б». Погодимося, мабуть, це було.

Повстанці беруть у полон Гальперовича та ще чотирьох. Він пропонує своє секретне співробітництво «партизанам», аби тільки лишили в живих, він працюватиме на повстанців. Йому доручають, як це буває у подібних ситуаціях, ліквідувати своїх попутників. Чекіст невміло розкроює черепи шаблею; по тому жує землю разом із кров'ю вбитих(!) — «клянеться», так би мовити. Він характеризується як несосвітенна «мара», а очі в тієї мари, «мов курячі яйця, балухаті». Цілує чоботи своїм «писком», перемазаним із кров'ю та землею...

Ти ще не блюєш, читачу? А ви, панове громадяни в Росії, Iзраїлі, в «європейській» Латвії? Чи приймуть нас «до Європи» (в якій ми й без того нікому не потрібні), іще й з такими ксенофобами й дикунами? Iз такими оспівувачами «національного фашизму»? А може, братній Китай, не образившись на прізвисько «ході», буде продовжувати партнерство з нами?

Є речі, про які, як казали святі отці православ'я, «важко говорити і — неможливо мовчати». Одна з таких — подібні сатанинські твори. Не хотілося ні брати це до рук, ані обговорювати. Але не можна допустити, щоб за гроші платників податків ця отрута йшла в бібліотеки, школи; щоб на цій похмурій, садистській маячні виховували наше завтрашнє покоління.

Дивно, що триває запровадження фальсифікаторської інтерпретаціі подій громадянської війни: заперечується сама громадянська війна, трагедія розділеності (політичної та класової) в Україні того часу. Iсторичні факти підмінено вигаданою тезою «боротьби з російськими окупантами». I апологети цієї запровадженої в часи Ющенка брехні «партизанять» і досі на різних щаблях української суспільної структури. Чи не подиву гідно?

В кінці книжки автор зазначає, що використовував факти з мемуарів книг осавула гайдамаків Холодного Яру Юрія Горліса-Горського, звенигородського отамана Iвана Лютого-Лютенка, інших «батьків» «підхорунжих» та «начальників штабів», — джерела, які, гадаю, найменше можуть претендувати на роль об'єктивних історичних документів.

Коли читаєш чекістські зведення, навмисне наведені мовою оригіналу — російською, із підписами-прізвищами, зрозуміло, переважно єврейськими та «московськими», то все-таки думаєш, що їхня термінологія більше пасує описуваним «подвигам». Ось фрагмент зі зведення Кременчуцького ГубЧК від 28 серпня 1921 р.: «Бандиты забрали с сахарного завода около ста литров спирта, 250 миллионов советских рублей из кассы...» О, в це відразу віриться: яка була б то боротьба подібних зарослих шерстю «батьків» за українську незалежність без спирту і «советских рублей», хай навіть інфляційних!

Автор, мабуть, сам не розуміє, наскільки цінний, хоч і перекручено акцентований епізод в його романі — зустріч його жахливого героя із реальним червоним комісаром Дибенком на парламентарських переговорах. Комісар Дибенко переконує (с. 123): «Мовляв, українці вперше можуть жити по-людському». I мушу додати: це — правда. Не «мовляв», а й стали жити по-людському! Тому всі оті неголені, завошивлені «батьки» зі своїми «героїчними» діяннями і «шарпанням» селян (спраглих вже мирного життя), осипалися, мов тирса, бо їх не підтримав народ! «Діла добрих оновляться, діла злих загинуть», як писав Тарас Шевченко.

Навіть людина, яка хоч на трійку склала тактику на військовій кафедрі університету, винесла б звідти теоретичний постулат: перемогти партизанську війну практично неможливо (що підтверджує досвід В'єтнаму, Афганістану, Iраку і т. д.). Перемогти спротив можна тільки конструктивною противагою — тоді, коли народ сам не підтримує ці повстанські рухи, коли народ вдоволений тим життям, яке встановилося. (Що підтверджує досвід об'єднаної за радянських часів України).

Маленький відступ від теми

В мене на столі лежить ґрунтовний (18 рукописних сторінок!) полемічний лист читача з Рівненщини Є. I. Турчина (дасть Бог, напишу на нього окрему розгорнуту відповідь), де він пише, між іншим, про дивовижну метаморфозу своєї бабці, яка після війни несвітенно лаяла «совєтів», що «Богу не моляться і землю забирають», а в 70-х уже казала: гріх вам жалітися, тому що ми живем так, як ні за якої Польщі не жили (в оригіналі — «ой, не кажіт, шо зара кепско жити»).

Я розумію, мені скажуть: після оспіваної Довженком перемоги нового над старим, після тріумфу трактора (як символа навіть!) на селі — був голодомор, було те, се, інше. Але ж дивіться на кінцевий результат! На ті потужності, на те, чого ми позбавились, що розвалили, що, нас не питаючи, продали... а тепер ще те величне народне минуле і оббріхують! I банальний бандитизм виставляють національним героїзмом!

Трохи особистісного. Пан Шкляр, вочевидь, сподівається, що, оскільки в Україні практично не лишилося учасників громадянської війни, та й мало охочих відтворювати правду, чуту від очевидців, — то можна вішати будь-яку локшину на вуха читачеві, слухачеві, всій Україні.

Скажу абсолютно несподівану річ: мій дід, син сільського фельдшера у селі на Київщині, в дитинстві бачив Чорновуса. Надибавши на це прізвище, я відразу згадав його скупі оповідки! Чорновус заходив і в село Капустинці Яготинського району Київщини (тоді, здається, Пирятинського повіту Полтавщини). Гостював і в хаті батьків діда (мого прадіда, фельдшера Федора Пименовича, і досі пам'ятають дуже старі люди в Капустинцях та навколишніх селах).

Вимоги були простими й безідейними: обсушитись, їжа, самогон... Серед ночі стукав до селян і, власне кажучи, мало хто зважався не обслужити «дорогого гостя». Жаль, що діда вже немає дванадцять років на світі, я б розпитав у нього детальніше у «світлі» теми!.. Запам'ятав тільки одну історію. Як убили молоду красиву єврейку на краю села («на хуторі»), причому бандити ще й хвалилися «вмінням», як треба вбити, щоб лишилася посмішка на обличчі: це коли людина веселиться і не знає, що чекає її зараз. Її зарізали зі спини, і так «з посмішкою» вона і захолола.

Щось про національну ідею чорновусівців, на жаль, я не виніс із оповідей діда-очевидця.

Як колись із творів класиків соцреалізму ми вибирали правду саме з вуст негативних персонажів (адже часто там були правими куркулі й антирадянщики), так тепер із вуст шклярівського «несвідомого» червоного козака Дибенка ми чуємо невільну правду.

Справді, українське селянство вибрало тихе мирне хліборобське життя — як не крути, життя краще, ніж до цього. Тому, підкреслю знов, і захлинулися акції оцих всіх «батьків», які трусили самогон, гусей, спирт та совєтські рублі, не забуваючи при цьому «лоскотати» єдинокровних молодиць та дівчат. Втім, «не гнушалися» і «жидівською» плоттю. На сторінці 323, поруч з документом, який не бреше («Неизвестная банда ограбила продовольственный склад...»), шматок діалогу:

— А цю курву куди? (єврейку Аду. — О. Я.).

— Подаруй її Ході...

Ну і далі Ходя втішається з нею, хоча повстанці сумніваються, «чи він вміє».

Не Божий дар

Окремий підрозділ романної гайворонячої «чорноти» — це розмаїте явне і таємне богохульство. Відразу ясно, з якого кореня живиться авторова свідомість. Симпатик повстанців «отець Олексій» — такий отець, що навіть більшовики й комсомольці, комнезамівці пишуть на нього скарги у церковне управління, щоб його позбавили сану.

«Панотець Олексій жив з односельцями душа в душу, міг у їхньому гурті задиміти люльку чи випити чарку...» Він влаштовує вечорниці, він готує для блудної зустрічі головному героєві навіть кімнатку у своїй хаті, ще й турбується, щоб було там тепло і затишно. Хороший піп! Який герой, таке і його «духовне окормленіє». «Ревнитель автокефалії накопив стільки гріхів... що його світське життя бісило місцевих більшовиків- комнезамівців: вони строчили доноси до Черкаської повітової церковної ради, для того, щоб його позбавили сану», — не без втіхи й симпатії до такого автокефала, за якого ніяковіють навіть безбожники, пише автор...

Далі в цьому контексті. Один із нічних вурдалаків (і на прізвисько — Вовкулака, вже згадуваний) говорить про Божий промисел і провидіння (с. 194); автор блюзнірськи порівнює його з... Iллею Муромцем. Чи знає невідомої конфесії письменник Шкляр, що преподобний Iлля Муромець — канонізований святий православної церкви? I взагалі — охоронець святої Русі?

У чому — «Божий промисел?» У тому, що Вовкулака покастрував ненависних чужинців, і вони «поздихали відразу» (с. 195)? Що це має до Божого діла? Твір антихристиянський, язичницький за своїм наповненням: там ще є і якийсь Ладимир, повстанець, що молиться Даждьбогові. Ну це, як сказали б знаючі люди, очевидці того часу, цілковита «юринда», занесена тепер від різних рунвірівців-Силенків із «дияспори». Тоді про цю висмоктану вже нині із пальця плюсклу моду на псевдопоганський мотлох не могли відати не те що по селах, але й у більш освічених верствах. Тоді були або віра, або безвір'я. Це тепер безвір'я рядиться у всілякі хитромудрі різновиди — як і зло, як і неправда.

Виринає тут і шпигунка-черниця. Мало того, що вона себе поводить як повія, це, виявляється, ще не все! I мало не ошуканий нею геройчик із загону Чорновуса оповідає друзям, які чекають пікантних подробиць: «Та ви не дотумкали головного — слідкувала вона за мною не тому, що її засвербіло, а через те, сука, що нюхом почула в мені партизана» (с. 328).

Показовий діалог:

« — Вы — настоящий бандит...

— А ти сумнівався? — Я увігнав тесака йому в ліву нагрудну кишеню» (С. 354).

Напади, знущання, експропріації, вбивства — просто-таки театрально вишукані, як оця інсценізація, де Чорний Ворон вдає перед начальником станції, що вони — фіктивна банда і що здійснюють спецоперацію ЧК.

Справа Мацапури живе і перемагає

У газеті «Сегодня» за 19 лютого 2011 р. я прочитав статтю Олеся Бузини «Людоед Мацапура: Чикатило XVIII столетия». Можна по-різному ставитися до Бузини (часто не погоджувався з ним і я). Але, як сказав би вождь світового пролетаріату, «право, очень своевременная и нужная статья».

Цей Мацапура згадується як ім'я називне в «Енеїді» I. Котляревського; стрічається ця постать у судових документах епохи. Кажучи коротко, це був бандит, садист і насильник Павло Шульженко на прізвисько Мацапура, який жив у XVIII ст. і своїми злочинами вжахнув все тодішнє населення Сумщини та Полтавщини. У його послужному списку (разом із подільниками) — «ядение человеческого мяса», убивство вагітних жінок після їх ґвалтування (одного разу видраний із черева зародок засмажили і з'їли, а його серце використовували із магічною метою).

Коли ці недолюдки нарешті втрапили до в'язниці, їм довго шукали кару, потім Мацапуру таки посадили на палю у Глухові, привселюдно. Його ім'я наганяло жах іще багато років. Бузина пише: «История Мацапуры плохо вписывается в романтическое представление о нашей истории. Его предпочли забыть — вытеснить в подсознание... Но мы обязаны помнить о нем, чтобы знать, какие мацапуры могут всплыть во время социальных переворотов, когда людоеды лезут в герои». Як бачимо, людоїди вже вибилися в герої — про це вже доводиться казати в теперішньому часі.

Але Україна повинна відторгнути таких «героїв» і таку «культуру». Відторгнути повинні люди (передусім) іще саме тих хоч умовно здорових після численних атак націофашистського чаду регіонів, що їх так ненавидить романтик бандерівщини Шкляр. Добрий собі патріот, який заявляє: «Донбас і Крим — це ракові пухлини. Їх треба від України відсікти, вона стане територіально меншою, але буде справжньою Україною». Він гадає, що цей твір, як і озвучена ним позиція, принесуть згоду, добро чи — патріотизм в українське суспільство?

«Радуйся, Тарасе?»

Без комментариев. Фото Кирилла ЛАВРУСЕНКО

150 років минає, як закінчився земний шлях Тараса Шевченка. В «Слові над гробом Шевченка» Пантелеймон Куліш казав: радуйся, Тарасе! Бо ти ніде не чужий, не одним українцям рідний. У Сербії, Болгарії, в чехах — скрізь ти свій, і почив не на чужині...

Шевченко був кирило-мефодіївцем, поборником братання народів Слов'янщини. Згадайте його передмову до «Гайдамаків», його мрію про культурне єднання слов'янства, слова про те, що діди і батьки помилялися, але нам треба миритися: «Нехай житом-пшеницею, як золотом покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря слав'янськая земля».

Академік Iван Дзюба писав: «Велика заслуга його (Шевченка) і в тому, що, доклавши стільки зусиль для пробудження національного самоусвідомлення України та виховання національної гідності, він спрямував їх... не в бік винятковості чи ворожнечі, а в бік взаємопізнання та взаємоповаги, рівноправного спілкування народів» (цитую за передмовою до видання: Шевченко Тарас. Кобзар. — Харків, 2009. — с. 45).

За невдячне діло взявся Шкляр, намагаючись усупереч біблійній мудрості, якій немає ні кінця, ні «прострочки», ні заперечення, оголошувати чорне — білим, а біле — чорним. Горе тому, — каже святий пророк Iсайя, — хто так чинить. Темна, безрадісна, лютоненависницька й задушливо-безвихідна атмосфера премійованого роману. Сам образ, який автор хоче романтизувати, — образ-символ ворона — важко назвати позитивним для української ментальності. Як і для фольклору. Та і для Шевченкової поезії.

Перечитайте «Кобзар». Ворон там чи не завжди носій негативу, поганих вістей, синонім ворога, атрибут смерті, мертвеччини: «...Поки сам загине, / поки безголов'я ворон прокричить» («На вічну пам'ять Котляревському»); «Щоб летіли крюки з поля / панів-ляшків їсти» («Тарасова ніч»); «Як та галич поле криє, / ляхи, уніати». (Там же.) «Закрякали чорні крюки, / виймаючи очі». (Там же.) Три воро'ни у містерії «Великий льох» — це уособлення лихої долі трьох народів — російського, польського, українського. Гляньте глибше — така ж традиція образу в перших українських поетів-романтиків («Кряче ворон, негоду віщує...» у Л. Боровиковського), в багатьох народних піснях... Нічого доброго не віщує українській культурі і ця, теперішня апологія чорнокрилля, коли до двох знаменних дат: 150-ліття смерті Шевченка і 50-ліття премії його імені підноситься українцям такий чорний дарунок.

Шевченко — не кривавий, не «чорний»: романтизуючи боротьбу, порив, пасіонарність, смерть у боротьбі, він все-таки писав про потребу загладження давнього зла міжусобиць не тільки у «Передмові», а й у самих «Гайдамаках».

Болить серце, як згадаєш: /Старих слав'ян діти / Впились кров'ю...

У Шевченка було безліч друзів — поляків та росіян. Вони ж казали добрі слова над його могилою... Його читають на всіх континентах... Ні, Тарас Григорович, якого звільнили з неволі росіяни, ніколи б не підписався під цією людиноненависницькою хулою, яку возвели до преміального рангу його іменем.

Нищителі у масках патріотів

Лжелітература для нас, нації глибинно-словесної (та й для інших братів по пострадянській катастрофі) — це давно продумана політика, яка йде з боку понурого призахідного сонця. Це частина загальної антинародної («антисхідної») політики.

Двадцять років колотиться в своїй експериментальній реторті оця, як кажуть євреї, «хуцпа» — страшенне, кричуще нахабство, прикрите якимись логічно вправними доводами. За двадцять років так званої незалежності все тільки зруйновано. Селянин не має навіть того, що мав у 1920-х роках: у нього відбирають землю, у нього відбирають душу, крадуть майбутнє його дітей. Рядовий громадянин — безправний, беззахисний, непотрібний. Занедбано вкраїнську книгу, знищено книгорозповсюдження. Сьогодні я заходив до магазину «Урожай», що на проспекті 40-річчя Жовтня, — магазину, який існував сорок років! — а там дорозпродують останні книжки. Закривається книгарня!

Заледве видали в Києві недавно 1-й том «Словника української мови», і тираж його... 1000 примірників. Поет-академік Борис Олійник — голова Шевченківського комітету — вимагає, криком кричить: «Дайте хоч десять тисяч примірників»!

Правда історії безжально відповідає: «Вже було. Не цінували. Не вберегли». Маєте те, що маєте.

Я не поледачився зазирнути в уересерівський «Словник української мови» в 11 томах (Київ, 1970 р.). Тираж — 20 000 примірників. Ціна одного тому: 2 крб. 87 коп. (Це коли зарплата інженера, вчителя була десь півтори сотні карбованців. Ціна тому дорівнює кілограму тодішньої ковбаси чи, вибачайте, чвертки горілки). Редколегію очолював академік I. К. Білодід, якого тепер «щирі» картають за русифікацію. Добра собі русифікація! А куди ж ми дійшли з «українізацією?» До протилежної прогресії: від 20 000 до 1000? А ось Українська радянська енциклопедія 1965 року, тираж — 80 000. Білоруська Радянська енциклопедія 1971 року, тираж — 25 000...

Чи, може, відкриті нові школи, дитсадки? Ні. Їхні приміщення дорозпродуються...

Отже, пора визнати: незалежності як такої нема. Виходить, більшою була ця незалежність і могутність у Радянському Союзі, коли ніхто не смів нас так розтлівати, одурювати, так нахабно фарширувати нашу свідомість нечуваною гидотою, яка тепер виринає на обріях так званої літератури...

Що це за незалежність, яка залежить від російських енергоносіїв, з одного боку, і Міжнародного валютного фонду — з іншого? Та давно на Заході хохлів постановили тримати саме в цій вуздечці, і потрібна була ця «незалежність» для буферу «вільного світу» з Росією. Це — межа, прокладка на карті глобального переділу світу. Це був просто гвіздок у труну Радянського Союзу, який, за умов реформування, дав би набагато світліші перспективи Україні замість сучасного розвалу, що перекреслив нормальне життя мільйонам людей та їхнім дітям.

Бо якби було б інакше, хіба б з'являлась така література? А це ж уже не перша хвиля квазілітератури. У першій «грантоїдській» хвилі («література розтління») йшли Ю. Андрухович, С. Жадан та іже з ними. Там були «просто» гидота, зубоскальство над святинями, порнографія і, до речі, насмішки над тією ж «незалежністю», яку не сприймали всерйоз ні Захід, ні Росія.

Згадайте: в Андруховича — блюзнірськи комізоване «свято воскресаючого духу» у повісті «Рекреації», яка обурила консервативну українську діаспору. А далі, в часи ющенківщини, з'являється на обрії гребінь другої хвилі — вседержавно розпіарена «література націоналістичного озлоблення». Це М. Матіос із «Солодкою Дарусею», де зображені румуни, євреї, поляки, українці і, знову ж таки, єдині між них негідники-дегенерати — москалі та східняк Дідушенко; і як вершина цієї кон'юнктурної хвилі — Шкляр із його романом, який, я думаю, у Європі можуть продавати тільки там, де продають «Майн кампф» старого Адольфа, якщо взагалі наважаться продавати.

Це пастка і для вас, пане президенте

Вікторе Федоровичу! Обраний народом президенте! Для націоналістичного вороння, яке може улесливо тертися й поруч вас, ви ніколи не станете своїм. Саме ви можете повернути зневіреним мільйонам реальну, обґрунтовану віру у воскреслу Вкраїну. Це розуміють руйначі-націоналісти (які під шалений галас про «неньку» тільки смертельно шкодили їй), і тому, відчуваючи крах, вони всіляко перешкоджають новій владній хвилі. Усі заслуги і досягнення вони припишуть собі, можливі похибки — вам і будуть їх роздувати і звинувачувати вас із оточенням, і ніколи не простять тільки того, що ви є людина православна, людина зважена й принципова, діяч справді європейського і сучасно-світового поведінкового калібру.

Це ті люди, які двадцять літ розпинають Україну. I в день народження Т. Шевченка вам могла б тиснути руку людина, яка люто ненавидить вас, вашу владу, ваш зважений курс, ваше примирення з Росією, ваші намагання заспокоїти збурунене і зденервоване українське суспільство. Від імені держави нагороджено твір, який несе вурдалацьку, людожерську спрямованість.

Яка ж має бути та українська ідея, щоб за неї так ненавидіти і катувати людей? Хай навіть це будуть «паперові герої». (Але ж це не папір, це трагедії, це жертви бандитизму, метафізичного зла в душах людських, а зло хочуть переплавити у «щирі» ідеали та орієнтири). Так і згадується описаний в антифашистській документальній літературі випадок, коли хорватські фашисти-усташі, уславлені своїми звірствами, які здирали з людей шкіру, обмотували жертвам навколо шиї їх вийняті кишки, здавали своїм хазяям-нацистам людські очі на кілограми, — а перед сном... хрестилися: «Бог нас пробачить. Це — за Велику Хорватію». Де та Велика Хорватія? Мильна булька. Невже ж і нам треба чекати подібного у пориві за «Велику Україну»?

Iдеал Шкляра — бандерівці. Він цього не приховує і волає про це на кожному кроці. Чи розуміють сорок п'ять з гаком мільйонів українських людей, що бандерівська диктатура була б страшнішою за будь-яку більшовицьку? Якщо з катівень НКВД хтось колись виривався, то із т. зв. СБ УПА — ніхто і ніколи. Незаперечний історичний досвід підтверджує: після «ворогів-чужинців» націоналісти «роблять ворогом» власний народ.

Невже на злобі можна щось збудувати? Печерний націоналізм — як він сприйметься у Європі? Скрізь мова — це інструмент людини. У нас, у теперішній Україні, людина — це інструмент мови! Якийсь новий варіант людиноненависництва, де людина принижена так, як не була принижена ні дарвінізмом, ні фрейдизмом. Себто це взагалі не істота, це щось таке, що має дбати «про мову» та абстрактну «націю». А хто дбатиме про людину?

Пані Герман заявила, що ми ж, мовляв, не радянська влада, аби диктувати письменникові, що він напише; «рішення прийняв Шевченківський комітет». Але, мабуть, усі тверезомислячі люди розуміють, що в закордонні поїздки поїде не Шевченківський комітет, і що всіх, кажучи по-простому, собак навішають на президента Януковича. Чи це треба нашій державі, яка, слава Богу, хоч перший рік пробалансувала, відходячи від прірви, і таки — від неї на пару кроків відійшла?!

Але чого дивуватися? Львівська Фаріон принижує і калічить імена дітей, що не вкладаються у лещата її галицьких мовознавчих і номенологічних уподобань; Шкляр демонструє ось таке «оригінальне художнє мислення»... Чи такому вчили його в радянській школі, у Київському державному університеті часів УРСР? Я знаю, чому там учили. I як учили. Мені тільки шкода юнацтва, яке отакі шклярі неусипно навчають: «Тоді забороняли українську мову...» Тоді такий фашистський твір був неможливий за визначенням. Оце вам і національна політика, і дружба народів, і «геноциди», і «зросійщення». Робіть висновки самі.

А я собі думаю: якби перед патріотом Шклярем постала дилема: врятувати чи не врятувати дитину — єврейську, російську... Страшно подумати, невже він сказав би: «Нехай гине кацапське (чи жидівське) поріддя»?

Оце вам «сім'я вольна, нова». Хоч кричи «рятуйте»!

Україна ще жива

Справу, вгодну західним ляльководам, зроблено. Премію присуджено. Тепер почнеться спроба «узаконеної» експансії цієї отрути у школи, бібліотеки, у культурну свідомість знекультурених українців. Але пробудіться, всі люди доброї волі, всі українці, які ще притомні після націоналістичного гіпнозу! Можна було стерпіти все, хоч і не годилося терпіти: й планомірне упослідження героїв та трудівників, і глорифікацію негідників, бандитів та зрадників; мовчки дивилися ми на нищення шкіл, дитсадків, лікарень і книгарень, книговидавничої справи, самої літератури, культури й економіки — і це під гаслами запроданців, які самі набивали кишені замість «піднімати» країну, про що вони так надривно репетували! «Патріоти», «пани лукаві» вже поміняли стільки хазяїв, що їх можна порівняти із валізками туристів, де вже ніде ставити клейма про готель перебування...

Але як терпіти, коли премія, що співвідноситься в уяві мільйонів людей і цілого українського світу із найбільшим генієм нашого народу, лакизницько-кон'юнктурно, з поворотом зору у вчорашній день присуджена роману, який закликає до ненависті, розбрату, зведення рахунків, який і стане тільки каталізатором нових розколів, розбратів, потрясінь, мстивості та злопам'ятства? Повинна сказати своє слово і Українська православна церква. У цьому творі нема не те що тіні Христової любові, чим споконвіку знакувалося слов'янське письменство, — це взагалі «національний кодекс» від сатани.

Голубом миру для українського суспільства «Чорний Ворон» не стане. Але ми — люди, яким справді цінні Україна, її народ, її громадянський мир, — не дамо затулити сонце суспільних надій чорними крилами розбрату і ненависті.

Колись Олександр Солженіцин сказав у своїй нобелівській лекції: «Писателю дано победить ложь». I завершив словами: «Одно слово Правды весь мир перетянет». Ми маємо виправдану надію, що круки торжествують зарано. Україна ще жива — Україна честі й совісті. Зрештою (хоч це — по-перше!..) — християнська, православна Україна! У ній знайдуться сили, мов у потужного моря, викинути з себе чужорідне отруйне сміття, самоочиститися і знову поставити на свої місця ті цінності, які ми мали за дороговказ віками: людинолюбство, «братолюбіє» (Шевченків моральний ідеал!), любов до Вітчизни без ненависті до інших народів, той істинний патріотизм, до якого нічого не мають нинішні нищителі України.

У що ви перетворили колись квітучу Україну, запродані «патріоти»? Проте стерв'ятники і чорне вороння таки не розклювали грудей нашої Вітчизни, її серце б'ється. I те серце прагне правди!

А ідейних нащадків Мацапури, апологетів, лоббістів і захисників такої упирівщини іще й чекає суд не людський, а Божий. Хто що посіяв, те й пожне. Людиноненависницьке націоналістичне вороння з першопочатку приречене на поразку, що підтверджує історія. Не буде інакше й на цьому історичному етапі: тільки шкода, що панування темряви затяглося, бо ми самі своїм відступництвом, непам'ятством, гріхом і зреченням самих себе дали їй, ілюзорній сутності зла, свою силу.

«Схаменіться, будьте люди!» — закликає Тарас. I рятуйтеся від таких рятівників. Рятуйте Україну від таких патріотів, бо вони підпалюють, нищать і те, що у нас в хаті лишається з недопаленого, недограбованого, вцілілого!..

Вірю, і я далеко не одинокий: вороння не виклює на наших нивах духовних посівів, сіяних віками, плеканих у братньому єднанні з іншими слов'янськими народами.

«Иже аще совет совещаваете, разорит Господь: яко с нами Бог!.. Страха же вашого не убоимся, ниже смутимся: яко с нами Бог... Людие, ходящии во тьме, видеша свет велий: яко с нами Бог!» (Iз Великого повечір'я на Різдво Христове). Народися, Христе, на нашій землі. I хоч на ній тебе вкотре вбивають і розпинають — воскресни! I хай благодать стане законом. Хай переможе Твоя любов, а не чорнокрила ненависть заблуклих душ. Не забудь проте і їх, нещасливих у злі своєму...

А перемога буде за нами, за тими, хто щиро прагне добра людям на нашій землі — як перемагали ми віками.

Саме тому, що з нами Бог.



Олександр ЯРОВИЙ
Данная статья вышла в выпуске №12 (551) 25 - 31 марта 2011 г.
0




НОВОСТИ ДНЯ


ПРИСОЕДИНЯЙТЕСЬ!