За велику і славну перемогу!
Чи знову на брудершафт за двох диктаторів?
СТРЕТОВИЧ
Святкування 65-тої річниці Дня Перемоги в Україні дещо затьмарене спробою відродження ідеології тоталітаризму шляхом реінкарнації мумії, відновлення старих імперських символів і знаків. І хоча погруддя Сталіна було встановлено, як стверджують його «адвокати», мало не з приватної ініціативи та на приватній території, проте резонансна хвиля прояву різноманітних настроїв від цієї акції прокотилася усією Україною.
Не викликає подиву той факт, що громадяни, для яких образ тирана є згустком болю, нервів і тяжких спогадів не здатні на організоване висловлення спротиву, адже попри спроби системно їх знищити, вони лишися живими і не зненавиділи все і вся, подібно до сталіністів. Дивом є мовчазна згода широкого загалу.
Пожалуйста, читайте также «Мы ищем оппозиционеров. С языком».
Проблемою варто зацікавитися науковцям, адже у молодій пострадянській країні на ґрунті, щедро зрошеному кров'ю і потом мільйонів жертв політичних репресій виростають зерна людиноненависництва, а не правозахисного руху. Подібне явище можна було спостерігати у східній частині роз'єднаної Німеччини після проголошення злуки: несподівано влада зіштовхнулася з міцніючим неофашистським рухом, якому дедалі більше симпатизували молоді німці на східних землях, які почували себе відірваними від західноєвропейської цивілізації і не знаходили можливості інтегруватися у нову ліберальну систему соціально-економічних відносин. Радянське панування сприяло консервації старих проблем, а не їх вирішенню. Чергові покоління отримували у спадок від попередників насамперед образ ворога та аморфні дороговкази у майбутнє.
У цьому, між іншим, феномен тоталітаризму: грандіозне будівництво світлого майбутнього згодом вироджується у руйнування і навіть саморуйнування соціальних систем, які наполегливо втілюють у життя такі ілюзії. Націонал-соціалізм і націонал-більшовизм й у цьому плані — близнюки-браття. Проте якщо навіть приватна ініціатива встановлення пам'ятника Адольфу Гітлеру в абсолютній більшості європейських країн не знайде ні підтримки, ні співчуття в громадськості та навіть викличе санкції з боку органів влади, в Україні, як виявилось, знайшовся час, місце і вдячна аудиторія для встановлення пам'ятника «геніальному вождю усіх часів і народів» Йосипу Джугашвілі.
Сталін виправдає все: і перманентний бардак, що породжується тими ж суб'єктами, які прагнуть його подолати (нема «на їх», негідників, його тяжкої руки) і масу глибинних комплексів: велич ідеї відродження сталінізму полягає також у їх бажанні, щоб світовою політикою верховодили маленькі чоловічки з великими амбіціями, яким потрібний прижиттєвий мавзолей, для того, щоб панувати над простором і натовпом.
Коли у людини немає батьківщини, їй потрібно 1/6 суші для того, щоб сховатися від відчуття порожнечі, коли вона надмір зосереджена на збереженні власної шкури і наповненні шлунка, то світ довкола, який живе за іншим принципами, стає ворожим середовищем, і потрібна залізна завіса, щоб не бачити власної убогості у порівнянні з чужим достатком. Коли вона не опікується рідними, то їх неминуче має замінити пануючий клас, гегемон, до якого, буцімто, і вона належить. Коли ж людина не має чітких моральних принципів, то їх легко може замінити теорія насильства, викладена у брошурці, що претендує на статус одкровення від чергового вождя.
Ідолопоклонство... Тяжкий дух від спаленого ідолам фіміаму поширюється Україною і заважає громадянам вільно дихати на повні груди. І нині, коли разом з народом треба молитися за душі мільйонів безневинно знищених тоталітарною машиною громадян модернізованої Сталіним «тюрми народів», коли від думки про те, що тисячі масових поховань і досі лишилися невідомими, встановлення сталіністами пам'ятника ідейному натхненнику диявольської системи самознищення радянського суспільства є рафінованим ідолопоклонством у квадраті. Адже не від страху за життя рідних і близьких лунають нині «бурные и несмолкающие аплодисменты» з нагоди відкриття цього капища, а від уявного «запаморочення від успіхів» апологетів політики реваншизму в Україні. Меншість у парламенті та абсолютна меншість у соціумі не лишає прихильникам комуністичної ідеології жодної альтернативи, окрім як сектантство та реінкарнація вождя.
Особливо вабить реваншистів бажання мати можливість діяти безвідповідально, у дусі сталінських постулатів про «повне викорінення ворогів», адже в системі координат тоталітарно зашорених мізків «спочатку був Сталін...». Жодних моральних перешкод на шляху до мети не має і не може бути у вірного сталінця.
Як первісні люди збиралися біля багаття для того, щоб послухати від шамана міфи і засвоїти знання про спрощену модель світу, так і нині пропонується усім охочим послухати «про доброго дідуся Сталіна», оповіді про омріяне миття солдатами імперії ніг в Індійському океані та безліч інших казочок. Тим більше, хто ж його нині піддасть осуду, «хто ж його посадить, якщо він пам'ятник»?
Цікавим є факт, що влада не зайняла принципової позиції з цього приводу: ні на регіональному рівні, ні на рівні центру регіоналів у столиці України. В результаті — померла жінка пенсійного віку, якій на мітингу стало зле, двоє пенсіонерів знепритомніли і були госпіталізовані. Настає час, коли діти мають вирішувати за старих батьків, чи можна їм годинами стояти під палючим сонцем на імпровізованому служінні ідолам, чи треба утриматися й поберегти сили. Звісно, якщо дітям не байдуже.
У будь-якому разі, інцидент зі смертю під час встановлення пам'ятника не треба списувати на старечий маразм — сталіністи лишилися вірними клятвам, які вони давали у буремні роки масових репресій і тоталітарного будівництва в буквальному розумінні — до смерті. Проблема в іншому: маразм влади. Нездатність прийняти принципове рішення у дрібницях з'являється у «псевдо суверена», який не черпає з джерела народної підтримки легітимності власної влади. Мовчіть, споглядайте переможну ходу процесії, слідкуйте, щоб, бува, якась дитина не вигукнула здивовано «Так король же голий!?».
По-перше, регіоналам не треба дратувати побратимів-комуністів, щоб не розхитувати основи реваншистської коаліції. По-друге, ідеологічні постулати для них є другорядними у співвідношенні із економічними. Але й пам'ятник Сталіну на подвір'ї біля будівлі місцевого осередку КПУ багато про що свідчить.
Це відповідь українському суспільству на спробу створити систему власних символів, які є свідченням неперервної боротьби українського народу за власну державність.
Показовим є факт, що встановлення пам'ятника Сталіну перекреслює уявлення про радянську історію як про хроніку, у якій варто шукати й позитивні для народу події: жоден із радянських державних і партійних діячів вже не ладен стояти поряд у пантеоні: одні — тому, що були лише слухняними виконавцями злочинних вказівок і просто пішаками, інші — тому, що самі стали жертвами репресій або ж радісно будували «щасливе майбутнє» після смерті вождя і всупереч його принципам.
Все «позитивне радянське» вивітрилось і було викинуто після процесу плавки зазначеного пам'ятника як таке, що є шлаком, похідним, не важливим і навіть таким, що суперечить уявленням про радянський період історії України.
Пам'ятник у прямому розумінні є символом люті й ненависті, уособлює відчай і зневагу: «обілити» образ Сталіна неможливо, адже тоді він стає нецікавим для нащадків, а от як геніальний менеджер реалізації власних некрофільського характеру фобій він викликає симпатію у різношерстої публіки.
Таким чином, поодинокі представники старшого покоління мають можливість віддячити всім «цим сволочам», які позбавили їх спокійної старості, шляхом встановлення фігури, що є втіленням застиглої у металі симфонії стогонів і передсмертних судом. Бога, в уявленні сталіністів, немає, але вождь, невідомо в якому підземеллі, «предстоїть» за них перед князем темряви.
Окрім того, якщо слідувати системою координат, накресленою новоявленими символами, то симбіоз комуністичної ідеології та «регіоналізму», як певної «філософія життя», у перспективі має можливість кристалізуватися у відверто фашистський ідеологічний сурогат, адже нав'язати мислячим людям ненависть до власної Батьківщини неможливо — любов до батьків і Батьківщини є центральною компонентою людської особистості.
Оформити хоч якось більш-менш «прилизано і причесано» потребу здачі країни і відмову від самостійного вільного буття народу у національній державі неможливо нав'язати людині, яка любить Україну, дарма що живе на сході й говорить російською. Тому лишається тільки одне: крайні форми неприязні до опонентів, силові методи в економіці та політиці, оформлення радикального ядра правлячої партії, яка, проте не має сили бути партією державотворення.
Сталін — насамперед, злочинець, а вже потім — революціонер. Здобуті шляхом майстерного пограбування імперських поштових поїздів бандою Коби кошти спрямовувалися найперше «братві», а вже потім — на революцію.
Водночас, пам'ятник Сталіну є дороговказом у майбутнє і відповіддю на всі питання комуністів у країні «інакомислячих»: немає часу, немає бажання і немає сенсу прислуховуватися до опонентів, які становлять абсолютну більшість: тільки насильство досягає мети, «ліс рублять — тріски летять...». Немає, на щастя, і сили ступати слідами вождя. Це — прижиттєвий пам'ятник собі улюбленим, бо народ майже всі істукани позносив на зорі незалежності, а нових все ще не поставив. Зважаючи на те, що символи увіковічнення пам'яті тирана зникли на всьому обширі СРСР ще у далеких 60-х роках ХХ століття, нинішня «ідеологічна розвідка» українських комуністів має на меті деморалізувати народ, викликати відразу до демократії як до «режиму свавілля і безвідповідальності» і спрямувати вектор цивілізаційного розвитку України «вперед, — у минуле».
Проте, на жаль, у них з'явилась можливість попсувати людям настрій напередодні Дня Перемоги народу над фашизмом і передати систему цінностей нечисленним прихильникам. Чудом вцілілі жертви сталінізму в Запоріжжі та їх нащадки під час відкриття мовчки тримали плакати із написом: «Сталін занапастив мою молодість». Додати нічого, хіба тільки те, що сталіністи продовжують занапащувати ще й старість.
Зауважимо, що вище керівництво Російської Федерації, зокрема президент Дмітрій Медведєв, висловився категорично проти поширення сталінізму в Росії в будь-яких проявах. Дискусію спровокувало начебто випадкове розміщення портретів Сталіна на вулицях Москви з нагоди проведення урочистих заходів та рішучий спротив громадськості та ветеранів.
Українська влада відреагувала рефлекторно, як і належить васалу. Тепер, певно, ініціаторам цього замислу варто оголосити збір коштів ще й на відлиття пам'ятника Павліку Морозову, адже тиран, як центральна деталь механізму тоталітарного політичного режиму, не може ефективно діяти без тисяч маленьких тиранчиків, донощиків, зловмисників. Образ Павліка відповідає усім вимогам забронзовілого персонажа, а в перспективі може знову стати прообразом для виховання ідеального громадянина за правилом: один вождь, одна партія, одна держава, один народ!?
Висвітлювати війну як результат злочинних дій двох схожих режимів, які з однаковою нещадністю винищували український народ, у сьогоднішніх політичних реаліях владі ще більш невигідно, ніж на зорі нашої незалежності. Адже політичним авантюристам мало просто віддати належну шану ветеранам, на них треба заробляти, як от на монопольному продажу ліків, вугілля і сталі. Міф про визволення нашої Батьківщини завдяки генію Сталіна — та колискова, яку співали для правильного виховання майбутньої інтернаціональної спільності — радянського народу. Для чого будувати могутню незалежну Україну, якщо можна просто пограти на сентиментах, заспівавши «стару пісню про головне»: про велич і міць колишньої імперії.
Отже, заходи можновладців, спрямовані на ревізію історії України, (особливо періоду воєнних та повоєнних років ХХ століття), здійснюються, як було й обіцяно, під гаслом «правду і тільки правду для народу!». А от досягти цієї мети збираються традиційно: усіма правдами і неправдами.
Народний депутат України,
голова партії «Християнсько-Демократичний союз»
Еженедельник
