Добре вірити в добре
Ще кілька слів до суперечки про віру і безвір'я
Олександр ЯРОВИЙ,
канд. філолог. наук
Полеміка між віруючими і невіруючими — давня, безкінечна і таки необхідна. Безкінечна, бо багато найважливіших питань нерозв'язні у форматі земного існування; необхідна, бо той, хто в ній стане на позицію віри, гадаю, буде не в програшному становищі, коли земне життя закінчиться.
Замітка пана П. Петрова «Катехизис невоцерковленного» у «2000» (№9 (548), 4—10.03.2011) нічого нового не запропонувала. Незважаючи на намагання автора «блеснуть остроумием», на його, без іронії скажемо, значну ерудицію, — він повторює, на жаль, багато загальників, характерних для людини невіруючої, точніше — нецерковної. Він стоїть на позиції такого собі агностицизму. Як колись писав Тарас Григорович: «Ні дурень, ні мудрий нічого не знає». Одні думають про Бога, інші не думають — є Творець чи нема, а більшість живе, будуючи свій власний «рай» на землі. Біда тільки в тому, що цей рай, будований людськими руками, виявляється найчастіше пеклом, способи розв'язання проблем, до яких вдаються люди, — найбільшою проблемою. Що людськими руками будується, те людськими руками й руйнується.
Пан Петров пише, що на «некую вселенскую сцену призвали детей...» — це правда. Як казав один старий священик, який сповідав тисячі осіб: «Я зрозумів: дорослих людей немає; а ще — люди значно нещасніші, ніж вони думають». Іграшками — багатством, становищем, кар'єрними досягненнями — вони хочуть потішити свою самотність без Бога в цьому світі. Але те, що цим дітям, мовляв, дали «игрушки (жизни)», причому «изначально бракованные», — це кричуще нерозуміння сенсу буття. Нема бракованих життів: ні в інваліда, ні в жебрака, ні навіть у жінки, яка... поховала батька, чоловіка, брата і єдиного сина! Вселенський організм, система Духу — це щось таке, що завжди прагне гармонії. Якщо ми на землі вільно чи невільно цю гармонію внаслідок первородного гріха (та його інерції в поколіннях) порушуємо, то коли щось вилилось із однієї посудини, треба, аби «щось» перелилося, наповнило другу. Горе трансформується в рівну за модулем, протилежну «знаком» радість, тимчасове страждання — у вічне блаженство. Ми не знаємо задумів Божих і можемо тільки гадати, чому одна доля така, інша — така. Але чомусь один, маючи літаки, яхти, найдорожчі курорти і всі втіхи життя, мучиться від постійних депресій, «підсідає» на наркотики і гине для життя фізичного і духовного, тимчасового й вічного, водночас як інші... Та візьміть два-три покоління до нас, які знали, здавалося б, тільки безрадісний труд, не було в них не те що телевізора, а часто й електричної лампочки, але, як писав Борис Олійник в «Поемі про матір», «Як ви гарно співали, йдучи із далекого поля...»
І я цьому вірю, бо сам це бачив, сам чув ці пісні.
Все всередині, у силі духу
З Богом і страждання легке, без Бога і розвага набридлива. Один день посту — значно краще, ніж один день похмільних страждань (а вчора ж було «весело»...), три години церковної служби в суботу ввечері чи в неділю вранці (замість «тупого» ТV) — це значно краще, ніж три години на операційному столі, куди приводять людей нестриманість, надлишок, «невоздержанность».
Мені чомусь симпатичний невидимий автор цього послання. Хоча б тому, що він шукає істину. Досвід переконує, що коли найзапекліший атеїст — «ідейний» (а не тому атеїст, що так вимагає «лінія партії» чи мода, міркування вигоди) — то він скоріше стане щиро віруючим, знайшовши свою головну, найважливішу і найжиттєдайнішу Ідею — Господа.
«Молчание небес» — це наша вигадка, точніше — нерозуміння. Небеса не мовчать, але вони не говорять так, як це уявлялося язичникам: щоб нечестивих зразу бив грім, щоб наших ворогів пожер сірчаний дощ і т. д. «Любіть ворогів ваших...» Якби ми, якщо не полюбили, то хоча б поспівчували ворогові, який зазнав нещастя, ми б відчули голос небес у собі. Тоді ми й побачили б Бога. Стали богоподібними. Нема нічого «дерзкого» у цих словах, тому що маємо звертання Господнє до людей — «Вы — бози есте» (Псалом 81:6). «Ви — боги»! Але чи такого обожнення шукає людина — від давніх зарозумілих правителів до сучасників, «іже во крутих» світу сього? Зовсім ні: не обожнення у вічному Царстві Духу, яке просвітлює душу вже тут, але сліпого і фальшивого поклоніння пригнічених або одурених мас...
Цитований автором Лев Толстой, хоча й відлучений за серйозною іронією історичної долі від православної церкви, казав: «Если Бога нет, то и ничего нет». Мабуть, не грішно це процитувати.
А відомий цинік і світовий песиміст Шопенгауер не зовсім справедливо скаржиться на те, що «нас без нас родили». Нам дали змогу дорости до божественного рівня. Ми вийдемо більшими переможцями, якщо «просяємо» й очистимося (з Божою допомогою, але власними зусиллями) «в таком несчастном, трудном и скорбном положении», яким є земне життя. Зрештою, ми нічого не втратимо, якщо будемо просто... терпіти, не чинячи зла, як це робив Лазар із євангельської притчі про багача і Лазаря (Євангеліє від Луки,16:19—31). Лазар не робив нічого праведного, «просто» собі хворий, вкритий ранами, лежав біля дому багача, харчуючись крихтами, які падали з розкішного столу. Багач теж нічого не робив, здавалося б, злого, просто кожний день «бенкетував світло». І що ж? Той, хто терпів, опинився в раю, «на лоні Авраамовому», а хто пустив безцінний період земного іспиту на пусті минущі втіхи, опинився в полум'ї пристрастей, які задовольнити (без тіла!) вже неможливо.... І, згадайте, після того просить відпустити його, щоб попередити братів, аби «не прийшли на це місце муки». І що відповідає йому праведний отець Авраам? «Чадо, ти своє вже вкусив. А якщо навіть хтось із мертвих прийде на землю, йому не повірять, якщо не повірили Мойсею та пророкам».
Якщо хто не вірить Божому Слову, то хай і мертвий воскресне, і все звідане «за межею» оповість, що скажуть? Пояснять це все галюцинаціями, маячнею, фокусами — чим завгодно...
Атеїст може бути «порядною людиною», прекрасним сім'янином, носієм інтелекту, моральних цінностей, але... спробуйте знайдіть атеїста, який поїде в далеку, спекотну, голодну й безводну Африку лікувати прокажених. Безкоштовно...
Віри без церкви нема
Тільки люди віруючі і (переходимо до другої половини важливої теми) — церковні на таке здатні. Тому що воздаяння їхнє — не в вимірах людської слави чи комфорту. Вони вже тут відчувають: тяжким «алогічним» трудом купується для них щось вічне, відголоски якого вони вже зараз чують у душі.
Заголовок статті П.Петрова «Катехизис невоцерковленного» — це (хоч я розумію, звичайно, намагання висловитися містко й дотепно) із розряду понять: «читання неграмотних», «стрільба сліпих» або «турецька паска». Церква — це канон духовної дисципліни, в якому рухається самопобудова конкретного, персонального людського духу. Те, що не набуло русла, безформно розтікається. Коли кожен вибудовує сам собі «катехізис», тоді й виростає абсурдна постмодерна ситуація, яку ми зараз маємо: у кожного «своя істина». У кожного! В міру його «замуленості», забрудненості, злоби й невігластва... І от церква пропонує нам від замуленості перейти до кришталевої чистоти душі, яка є найбільшою цінністю (як писав преп. Іоанн Ліствичник: «Світ закінчиться, а душа людська — безсмертна. Отже, вона цінніша від цілого світу»). І цю коштовну та «запилену» перлину Христова наречена — церква бере у свої руки, щоб однести свого часу до скарбниці Господньої, де буде вона в безпеці й гідній пошані.
Автор замітки і його можливі однодумці вочевидь не розуміють, що багато що в храмі слугує видимими символами невидимого. Ми не скажемо, що рай пахне так, як пахне ладан, що «тепло душі» там таке, як тепло від воску, що там все сяє золотом і всі ходять у таких ризах, як священнослужителі; але це все — образи-символи, які мають возвести нашу душу в небуденне, адже такого «ансамблю» цих виняткових предметів немає більше ніде, тільки в церковній реальності — вона острівець неба на землі.
Якби пан П.Петров почитав справжній православний катехізис, він би зрозумів учення про церкву. Вона, з одного боку, є організм божественний, з іншого — людський. Вона — непогрішима, і попри всі внесені людьми похибки залишиться святою, чистою до кінця віку. Як організм людський — вона дзеркало суспільства. Суспільство «помішане» на іномарках і нових моделях телефонів — це приноситься і в храм... Зрозуміло, хотілося б багато чого «святішого, ніж є», побачити ще на землі — особливо в церковних стінах. Але ми живемо на землі, де добро переплетене зі злом, а чесноти — із вадами. Церква — не партбюро, яке постановами чи приватними судовими розборами карає грішника, виносить йому догани, «впливає». Тут кожен відповідає за себе перед Богом — у міру своєї совісті.
Мене дивує: чому премногі люди не бачать багатого одягу, дорогих автомобілів і годинників хоча б у своїх сусідів, які працюють на якихось підозрілих фірмах, що переважно займаються, прямо скажемо, спекуляцією, щось там перепродують у десять прийомів, нічого не виробляючи?.. Але як тільки священик з'явиться у черевиках, трохи дорожчих за сотню гривень, відразу роти й очі округлюються:
— О-о-о! Оце ж вони мають! Отєто так тєто! Оце ж вони гребуть! А хрещення скільки? А ну-ну, почитаймо табличку! А вінчання? А в день же це скільки? А в місяць? А за рік? О-о-о!
Але я знаю інших священиків. Знаю сільських батюшок, які з дітьми живуть на кількасот гривень у місяць. Бо що принесе бабця-пенсіонерка? Хлібину й одну гривню копійок до записки «О здравії»? При цьому батюшки ще відбудовують зруйновані церкви. Вони вірно, чесно і порівняно з нами, грішними, непорочно слугують проголошеним постулатам. Вони не лицемірять.
А підніміть голову найвище, до святих. Святий праведний Іоанн Кронштадтський. Та на початку ХХ ст. слава великого молитвеника, як його називали, «всеросійського батюшки», була такою, що в нього причащалися за одну службу тисячі прихожан. Багаті люди дарували йому не те що розкішний одяг, кабріолети, будинки, а навіть пароплави! Чи він цим користувався? Все життя о. Іоанн прожив у одній скромній квартирі, організовував «дома трудолюбия» для людей, викинутих за борт нелегким земним життям, жив «вище рівня землі», плакав і молився за безліч людей, допомагав усім, як міг, лишив безцінні духовні настанови. Можна мати дорогу подаровану рясу і до неї абсолютно, як-то кажуть, «не прикладати серця».
Хто в таке повірить в нашому розтлінному світі? Мало хто. Але хто повірить, той і має в собі знак Божий — незамулений «острівець» душі. Острівець мудрої «святої дитячості», довіри до Христа, Який (Бог!) і Сам на землі «не мав де голови прихилити...» Ось тому — «будьте як діти». Коли дитина побачить, скажемо прямо, повію, хто для дитини це буде? Для дитини це буде така ж «тьотя», як інші. А що подумаємо ми, «досвідчені дорослі»? Та ми дофантазуємо навіть те, чого вона не робила!..
Добре вірити в добре
В одній із ісландських саг (циклу так званих єпископських — де йдеться про християнізацію суворої Півночі, про чудеса святих) є прикметні слова: «Добре вірити в добре, і погано вірити в погане». Багато древніх мудростей нам здаються простими до дивовижі, банальними... Але вони — незаперечні.
Сучасний подвижник благочестя — афонський старець Паїсій Святогорець, що почив у 90-х роках минулого століття, лишив багато повчань саме для заблукалої сучасної людини. (Це був не понурий «засушений аскет», а людина із гумором, знавець проблем сучасності, але й подвижник величезної особистої віри, християнин з непорушними моральними принципами, людина, яка, між іншим, пройшла війну...) За Грецію він воював із фашистами як фронтовий радист; уподібнював наш зв'язок із Богом отому радіозв'язку — якщо ви першими не вийдете «на прийом», якого ви чекаєте діалогу? Сказав він і таке: «Людей можна поділити на дві категорії. Одні схожі на бджіл, інші — на мух. Бджоли покажуть, де які квітки, а мухи, відповідно, вишукують і показують, де нечистоти». Віруюча людина все-таки подібна до бджоли. Хоча й не всі атеїсти — «мухи». Але чимало духовних барв і ароматів їм закриті. «Неіснуючі»! Міфічні!
Я щиро бажаю панові Петрову знайти такий шлях у своєму житті, щоб бути задоволеним метафізично. Себто не в найближчі рік-два-три, не тільки протягом усього земного життя, а й у його фіналі — щоб «не было мучительно больно...», як казав радянський письменник Микола Островський. Є речі, яких ми зараз не розуміємо. І навіть незрозуміла «мучительная смерть ребенка» може мати свій сенс: вірогідно, нею викуплено якісь страшні гріхи роду, за які б страждали десятки його представників. А так — раюватимуть зі святою дитинкою-ангелочком.
«Сумасшествие Ницше ничего не доказывает», — полемізує П. Петров із моєю статтею «Безглуздо жити — найпростіше» («2000», №7 (546), 18—24.02.2011). Маймо на увазі, що будь-яке явище для віруючого і для атеїста має два різні пояснення. І найчастіше, як це не парадоксально, вони обидва вірні! Біографи писали про св. Іоанна Златоуста, що він не відвідував бенкети вельмож через те, що не хотів брати участь у їхньому розкішному житті в силу аскетичності характеру. Один з авторів сучасності написав: «У Іоанна Златоуста була виразка шлунка». Я припускаю, що обидві відповіді вірні. Це ж не математика. А чому Іоанн Златоуст не ходив на бенкети вельмож — вирішуйте ви самі. Я хочу вірити у відповідь «високу», відповідь, яка свідчить про святість.
І цілуємо ми в церкві руку не священика, який людина, як і ми: в його особі цілуємо руку Спасителя. Сан священика — це сан Христа, ієрея, архієрея, пророка, судді... Священик здійснює таїнства церкви. А якщо хтось і без них вважає, що «Бог у нього в душі», ой, боюся, заблудиться... Заблудиться з такими богами, які часто, вибачайте, бувають із рогами...
Скажу вам із власного досвіду. З досвіду нашої православної родини (я, дружина, два сини-школярі, 5-річна донька): якщо ви, намучившись у цьому світі «призрачного и конечного», шукаєте чогось нарешті справжнього, непорушного, святого, і без роздумів-розумувань повірите, що це — в церкві, бо Засновник її — Христос, ви Його там і відчуєте. Ви побачите не «мерседеси попів», а душевних і добрих батюшок. Ви побачите прекрасну сім'ю людей, які з болями, труднощами, але наполегливо ідуть до своєї мети — стати кращими. Бути з Богом на землі й на небі. (А не уздрієте сварливих шиплячих старушенцій, які б'ють вас по руках, бо ви не там свічки ставите і прийшли не в тому одязі...) Це логікою не поясниш.
Шукаючи Добра, ви знайдете Добро.
Еженедельник
